Думаю, отже, живу

Надія-це останній крок перед відчаєм. Так пристрасно надієшся на зміни, на появу посмішки на обличчі, на ніжність, тепло. Так до безумства відчайдушно прагнеш повірити в те,чого чекаєш. А потім все це обривається і зі всією силою падає тобі на голову. Воно тяжке і холодне. Починає душити тебе, придавлювати до землі з такою силою,що ти навіть чуєш хриплі прохання про допомогу. Здається,що сама земля благає в тебе порятунку. Але у тобі знову грає ця самонадіяність. Це не земля...це звучить твій власний голос. Хочеться кричати. Але ні, ти ж не хочеш порушити власні муки криком?
Тяжкий тягар надії з часом відпускає. Але ти досі лежиш на землі. Ти нарешті став приземленим,ти готовий встати. Бо в тебе не буде більше надій. Ти у відчаї.Ти на кінцевій точці своєї власної антиутопії.

Завжди прив"язувалась до людей і місць,речей і почуттів. Так само тепер не можу довго жити без Києва. Без його шуму,бруду,вогнів,вітру, потужності,реклам і облич.Я виходила з підземного переходу моєї улюбленої станції Арсенальна..на сходах сидить маленька дівчинка. На холодних,покритих льодом сходах. Вона нічого не просила,не плакала,не благала. Просто сиділа і тихо молилась. Біля неї лежали якісь палки...лиш пізніше до мене дійшло,що це були милиці. Вона тихесенько молилась. Я зупинилась,щоб побороти скорботу,що нахлинула на мене...і почула,що ця бідолаха просить про чудо. Вона,покинута Богом,просить у нього про чудо. Я не знаю, куди піде ця дівчинка,коли покине холодні сходи величної Арсенальної. В теплий будинок,в холодну квартиру чи у темний підвал. Я знала одне:вона просить того,що її позбавили. Чудо...всього чотири маленькі літери,а вони так благають того лялькаря про щось нове і незрозуміле,добре і тепле....Я зрозуміла,що нідочого винуватити країну, владу,предків,батьків,дітей...нідочого винуватити Бога,який,може, і існує іноді. Нідочого вірити,що ми здатні самі творити чудеса....я розуміла...нехай кожен підійде до дзеркала і подивиться на себе. Звідки в наших очах скільки брехні,облудливої віри,нестримного страху,гніву,пустоти,самотності,болю,ненависті. Це я,так,це ти,це ви змусили страждати цю дівчинку. Це ми розіп"яли на хресті любов,це ми робим це щодня.

Маленький міст через туман веде мене до фантастичного краю, місця, де живуть неймовірні істоти. Ім’я цим істотам – люди…Такі дивовижні маленькі люди, які своїми великими серцями люблять кожну молекулу повітря навколо. Вони живуть, дихають цією любов’ю. Здається, що всі навколо в цьому дивовижному краї рухаються плавно і ніжно. Їхні посмішки несуть в собі досконалість і неперевершеність світу. Всі діти здорові і веселі, всі дорослі посміхаються. А легенький туман…ні,це не через сиру погоду…дощу тут ніколи немає…це як фон тієї безкінечної любові. Тієї клятої безкінечної любові. 
Я пройшла цей міст в досконалість. Я б мала запалати ніжністю одразу, а відчуваю лише відразу. Навіть слова римуються…гидкі облудливі слова…Ці добрі люди дихають любов’ю, а я задихаюсь. Вони люблять все навколо, а я розчинилася в собі. Мій туман – це не дим кохання. Мій туман закриває все, що я не хочу бачити. Мій дощ заливає всю гіркоту кожного мого руху. У моєму краї люди відчайдушно прагнуть любові, а не дихають нею.
У лабіринтах мого трохи здорового глузду загубився цей край щасливих. Я загубилася у легкому тумані…я загубилася собі. А мене навіть ніхто не шукає.

Кажуть, легше звинувачувати когось іншого у своїх помилках...Гріхи замолюються краще, коли віриш у свою невинність. Коли ти щодня граєш нову роль, життя не стає барвистим...воно розмивається, втрачає свої контури. Змінюючи маски людських облич, ти згодом втрачаєш своє.Маски перетворюються на коловерть почуттів, а ти залишаєшся ні з чим, спустошеним, без сліз...навіть без гірких сліз.

Хто винен в усьому цьому нещасті? Хто? Ну хто?

Я б з легкістю могла звинуватити будь-кого, хто був...хто просто був поряд. Але в цьому винні не вони, не ти і не ми. Винна я.

Зараз я граю роль людини,яка говорить правду. На маленькій частині нашої величезної планети я граю свою примітивну роль. Може, не таку і примітивну. Можливо, і не граю. Можливо, це все мені лише здається. Такі собі різнокольорові глюки маленької дівчинки. Однієї з тих маленьких дівчаток, які живуть в мені. Вони безпорадно плачуть, коли я посміхаюсь. Вони у відчаї у миттєвості мого нетривалого щастя. Вони жадібно сміються, коли мої очі блищать від сліз. Вони борються одна з одною з такою ж ненавистю, з якою я б знищила тебе…якби мала сили…якби мала волю…
....проблема в тому, що мені не все одно. Проблема в тому,що все, що має значення, відбувається у моїй голові. Все, що поза межами мого болю, знаходиться за високими і густими хащами моїх різнокольорових глюків. А маленькі дівчатка сміються, жадібно сміються. Сміються з мене.

За все в житті треба платити. Я в цьому переконуюся щодня. Несправедливо, коли нас покидають друзі, кохані. Коли йдуть геть почуття, закінчуються сльози, охоплює страх. Коли наступає самотність.

Постає запитання: невже я заслуговую на це? Невже це моя карма?

Ви вірите в карму? Я вірю. Нехай вона проявляється не в переселенні душ. Кармою може бути людина, почуття. Ну це така собі моя маленька теорія :)

Як по-іншому можна назвати якісь незрозумілі приступи страху,які зненацька наповнюють мене. Вони не мають змісту,сенсу, вони не повинні нічого в собі нести. Але несуть. Тягнуть. Ранять. Але вони є.Страх попереджує мене, застерігає.

Як по-іншому пояснити людину, яка повертається у твоє житті у моменти твого найбільшого піднесеня або ж занепаду?..Не вірите?Але це реально,адже це моє минуле. Нарешті минуле,адже я це написала. Слова завжди перетворюють пережите в минуле.

Виходить, я пережила свою маленьку карму,маленьку карму в формі маленької людини, у формі великого почуття.За все треба платити. Я заплатила наперед.